Сьогодні розмовляла з живим дорослим хоумскулером. Син пішов здавати письмо і читання, а я роздивлялася людей, особливо старшокласників, із прицілом на ймовірне майбутнє.

Поруч зі мною сіла тендітна дівчинка із пухнастим русявим волоссям, очима-озерами в тон джинсам.

– Привіт. Ти в якому класі? – починаю розмову.

– У 8-му.

– А ми у першому. Скажи, як ти навчаєшся? Бо дуже хочеться знати як же воно буде далі.

– Ну, раніше, коли була маленька, до мене приходили вчителі. А тепер навчаюсь по підручниках сама та вчу менших. Нас четверо. От сьогодні привела двох молодших братів здавати.

– Нічого собі! Четверо! А я думала, що у мене багато дітей, тобто троє. Але четверо – це круто! І ти їх вчиш? Як, виходить?

-Ну, якщо вони вже зовсім не хочуть, то змусити я їх не можу. А так, нормально, слухаються.

– А що мама з татом роблять?

– Вони художники, малюють вдома. Вчать нас малювати. В нашій родині це вже шосте покоління художників.

– І у тебе теж талант до малювання, як думаєш?

– Думаю так. Я вже закінчила художню школу, але ще не вирішила ким бути. Мої батьки не наполягають щоб я була художником. Просто у нас всі самі хочуть ними бути.

– І як же ти встигаєш вчитися сама, малювати, ще й вчити менших?

– Із точними науками, алгеброю, геометрією, фізикою, хімією, мені допомагають. Приходять вчителі. А решту – вчу сама. Справляюся.

– Ну добре, а англійська?

– Сама, по підручниках.

– Але ж мовою треба розмовляти. Не можеш же ти говорити сама до себе?

– Ну, я багато разів була за кордоном. Подорожувала, спілкувалася. Без проблем.

Тут мою співрозмовницю запросили здавати біологію. Вона вхопила строкату сумку і майнула на другий поверх.

Я подумала тоді: дівчинка вже знає про самостійність і відповідальність, більше за деяких дорослих.

І хай їй щастить.

24.11.14